Пн. Жов 18th, 2021

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНИ СІЧОВОЇ Й УКРАЇНИ ХОЛОПСЬКОЇ У ВЕСЕЛИХ ОПОВІДКАХ І ПОРТРЕТАХ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ХОЛОПСТВА або ЧОМУ ЛЮДИ РИДАЛИ ЗА СТАЛІНИМ

Я повертаюсь з чергового фронтового рейсу. Рейс був коротким, бо я щось розчихалась, розкашлялась, затемпературила, вломило тіло, голова тріщала, запахи зникли

“Упс. Приїхали.” – думала собі я, тикаючи кулаком в простягнені назустріч кулаки, а втім роздумувала і обіймалась з паршивцями, а як з ними не обійматись, коли вони такі класні і люблю їх щиро.

-Позаражаю я вас. – бурчала я.

-Та хоч би ми вас не позаражали. – реготали хлопці, кашляючи в кулак, шморгаючи, температурячи, потираючи ломлені вірусним болем тіла й голови.

Навколо свистіли протяги, як і годиться, ми думали про ремонт локації – знайти й купити вікна, чи ну їх, ті вікна, їх все одно першим вибухом виб’є, а може закласти цеглою, а може, забити ОСБ і затулити щілини монтажною піною?

-А якщо ми вам доставимо по всьому ще й обігрівачі?

-Проводка полетить. А як не полетить, то ви уявляєте, які прийдуть рахунки за електроенергію?

-Так. Тільки не кажіть, що ви самі сплачуєте за енергію в локації.

-Гиииии… А хто ж? – реготали хлопці.

-Мать-мать-мать… – повторювала я. – Нормальна армія, чо. Сам воюй, сам роби ремонт, сам сплачуй комунальні.

-Та не переживайте ви так. – сміялись хлопці. – Ми ж тут лише іноді ночуємо. А так днями на позиціях. Там в бліндажах тепло, там буржуйки. Та й від роботи іноді аж жарко.

-Мать-мать-мать… шепотіла я.

Сім років вони захищають свою країну.

Якщо рахувати з Майданом, то скоро вісім.

І я спокійна за країну, раз в неї є такий форпост – ці реготливі, іронічні, часом спокійні як вивірений постріл. Оці чоловіки й жінки нинішньої Січі, нашого щита перед ворогом.

…161 рік тому.

Відміна кріпосного права.

-Мамо, чому ви плачете?

-Ми тепер не панські.

-Тато сказали, що це добре. Нова радість стала, сказали.

-А жити як? То хоч при панах жили, а пани в нас добрі. А тепер як без пана?

О, я не знаю, чи був насправді такий діалог. Але я знаю точно, що його не могло не бути.

Ми – країна козацької вольниці, але не всим же бути козаками.

Але комусь без пана жити важко. А хтось народився саме для того, аби служити пану.

“Холопи — назва невільних людей у давній Русі, вживана поряд з назвою «челядь». Холопами називали чоловіків, а жінок — рабами. Холопи – населення, що перебувало у повній власності князя.”(Вікіпедія)

… сорок років тому.

Був у нас в селі пан.

І нічого в селі не могло статись і відбутись без його високого дозволу. Дозволу пана нашого, директора місцевого заводика.

Пан був добрим і демократичним. Членом партії й заслуженим працівником соціалістичного господарства. І кожен, хто мав проблему, міг прийти до пана в кабінет – і пан вирішував проблему смерда.

Або не вирішував.

Залежало від панського настрою і суми хабаря.

А ще залежало від жінок. Пан дуже ласим був до жінок, і чоловіки села тим часто користались, підсовуючи пану дружину, доньку, родичку, власну коханку. А жінки й поготів.

Я мала була, але пам’ятаю, як чубились жінки біля магазину, на головній сільській площі:

– Та він мені за одну ніч сапоги подарував! – кричала одна.

– Та він мені за дві ночі квартиру організував! – била козирем друга.

Народ спостерігав, а чоловіки цих жінок – я це добре пам’ятаю – стояли в натовпі і задоволено реготали. Мене ще тоді це вразило.

– То чоловіки в курсі кохань дружин з паном? – питалась я.

– Не лише в курсі, а й самі ініціювали. – відповідали мені.

Високі.

Високі пансько-челядні стосунки.

Чи можна було не ставати до цих стосунків, лишитись скраю?

Можна, звичайно, але тоді ви мусіли поїхати з села назавжди. Якщо якась жінка не давала пану, що поклав на неї око, а чоловік горою ставав за жінку – усе робилось дуже просто. Викликалась міліція, в чоловіка знаходили вдома щось заборонене – і привіт, голубі над нашей зоной.

Іноді робилось ще простіше. Примусова госпіталізація до психушки. Звідти людина поверталась тихою та блаженною. Дуже любив пан кидати до психушки інакомислячих. Для відлову таких був напоготові міліцейський «бобік» і свої лікарі.

Стрімкий політ пана завершила саме наша сім’я.

Якось зібрались в нашому домі тітки. Тато журналіст, написав потрібні звернення. Мама вчителька, ті листи відредагувала. Ще одна тітка, родичка зам міністра, зробила дзвінок – і тітки поїхали до столиці, в главк. Главк, зрозумівши масштаби панського розкрадання соціалістичного майна, направив тіток до міністерства. Мама й тато на місці, в селі, забезпечили свідків, які не боялись ще говорити (дивом такі знайшлись) – і понеслось розслідування, результати якого вразили навіть ту совдепівську, наскрізь прогнившу систему.

Пан сіли на двадцять п’ять.

Разом з ним присіли на двадцять п’ять деякі зами та директорка магазину.

Нова радість стала в селі, прийшов новий директор. Теж крав, але значно менше, і не одразу. Але услід нашій сім’ї косились довго. Іноді мужиків напідпитку біля магазину проривало:

– А от раньше я міг піти до пана і все вирішити! А зараз що? Камінь не вкрадеш, а жити як? Як жити?

– Та ти не ходив, твоя жінка ходила. – реготав п’яненький натовп.

– І що, що жінка? Значить, хороша жінка. Он на твою ніхто не подивиться, а моя мені від пана квартиру принесла!

А коли помер пан в колонії, не досидівши й половини строку – на його похорон зібралось все село.

І все село ридало. Жінки бились в істериці. Бо нема пана, пішла епоха.

– Чому ви ридали? – спитала я одну. – Ви ж самі казали, як стало краще жити після того розслідування. Які злодійства за його правління звершались, ви ж розказували.

– Так хороший же був. Сам крав і людям давав. А тепер так просто не вкрадеш.

– А що до кабінету зазивав, то вам, як жінці, і нічого? – допитувалась я.

– Та й що? Мене од цього убуде, чи що? Ну, дала пану. Так він задурно ніколи не брав, завжди щось дарував. – мрійливо всміхалась мені у відповідь старіюча совдепівська Месаліна.

Оце найстрашніше – ридати за гробом пана, битись в істериці по смерті господаря – наче не налізає до голів сучасних людей.

Чому вони ридали, вони що, не розуміли свого принизливого становища?

Ніколи не могла цього зрозуміти.

«Че́лядь (збірне, однина — челя́дник, челяди́нець) — у давній Русі залежне населення — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину. До челяді належали закупи, смерди, холопи тощо. До 9 ст. термін вживався для означення рабів у стані патріархального рабства; у 9-10 ст. — щодо рабів, які стали об’єктами купівлі-продажу. Згодом (з 11 ст.) — збірна назва населення феодальної вотчини, яке перебувало в різних формах залежності від землевласника (холопи, закупи, смерди тощо).За козацьких часів і пізніше челяддю називали слуг та інших постійних членів господарства. Кріпаків-челядників зазвичай звали дворовими людьми.» (Вікіпедія)

…156 років тому.

Тринадцята поправка, Авраам Лінкольно гордо підводить голову. Бушують страсті. А коли страсті уляжуться – багато хто з колишніх рабів пожалкує про відміну рабства. Це ж треба пробиватись самому. Самому шукати роботу, можливості прогодувати сім’ю. А хтось одразу кидався в ноги господарю, молив не виганяти, бо як жити без господаря? Господар все за тебе вирішить, господар тебе нагодує, господар дасть тобі хижу з дірявим дахом. Ну, то й що, що дах дірявий? Але хижа дармова. Ну, то й що, що треба задурно чорно працювати? А із-за тої клятої поправки тепер самому будувати собі хижу?

“Ра́бство — насильницьке підпорядкування однієї людини іншою або однієї групи людей іншою групою людей. Упродовж історії рабство було часто легалізованим, тобто людина була рабом de jure і розглядалася рухомим майном. У сучасному розумінні термін «рабство» інколи використовується для позначення суміжних категорій насильницького або ненасильницького примушування людей для виконання певної роботи.” (Вікіпедія)

…68 років тому.

Холодний березень.

Труна з проклятим тілом виставлена в Колонному залі, йде мільйонний натовп повз труну. Ридають люди. Майже у кожного з цих людей є репресовані у сім’ях, є загиблі і згинувші в таборах. Хтось з них вже відсидів й сам, дивом повернувся. Хтось пройшов війну і точно знає, як кидали людське м’ясо в атаку, задавити озброєного ворога числом та масою.

Адже баби ще нарожають.

Але всі вони ридають біля величного гроба одного з найвидатніших людожерів світу. Люди у селах і містах б’ються в істериці. Господар помер. Помер господар. Як тепер жити без господаря?

Ну, і що, що людожер? Але життя скінчилось.

Без пана.

Без царя.

Без господаря.

“Смерд (дав.-рус. смьрдъ) — член громади на Русі у ХІ-XV століттях, людина, позбавлена особистої свободи і власності.” (Вікіпедія)

… я повертаюсь нині з фронту і наспіх проглядаю стрічку новин.

О, побігли якісь люди під будинок Порошенка.

О, ще якісь люди побігли туди ж.

О, тепер вже якісь люди побігли під будинок Зеленського.

«Віла-Баджо проти Віла-Рібо» – пише одна моя френдеса. Вона регоче над цими битвами, і це регіт здорової людини.

«Битва під Старими Жопками» – сміється ще один френд, і це сміх здорової людини.

«Неподалік від тої луки, місця тієї жорстокої січі, в якій, почитай, вся сила Півночі зійшлася з усією міццю нільфгаардскою, стояли раніше два рибальських поселення: Старі Жопки і Бренна. Однак, же до того часу Бренна була вже спалена дотла, то говорили спочатку про «Битву під Старими Жопками». Тепер же говорять не інакше як «Битва під Бренно», і тому є дві причини. Primo, відбудована Бренна стала в цю пору великим і квітучим поселенням, а Старі Жопки багато літ не заселялися і слід по них пропав, заріс кропивою, пирієм і лопухами. Secundo, якось не личила така назва великим достопам’ятним і трагічним боям. Та й вірно, як же так: баталія, в якій тридцять з лишком тисяч бійців полягло, – і раптом мало що Жопки, так ще й Старі? » (Сапковський)

Мені пофіг на ті битви.

Мене цікавить дещо інше.

-Ось! Наробила канапок, мчу в Козин. – віщає якась тітонька.

І фото канапок. І коменти:

-Ми слідом! Теж робимо канапки.

-Так все знайомо, так ностальгічно. Аж запахом Майдану потягнуло. – сходить слюнями ще одна.

– Я примчала до Києва, щойно з потяга. Сідаю до машини, лечу на захист нашого гетьмана. Хто зі мною? – свободою на барикадах летить фейсбуком і Києвом екзальтована дамочка, назустріч вітру, волоси назад.

З жадібною цікавістю читаю такі пости. Нікого не розфренджую, боже збав, мені цікаві ці екземпляри, спостерігаю. Я поясню, чому.

Якщо відкинути усі нашарування:

-політичні мотиви;

-боротьба одного табору проти другого;

-конспіративну теорію першу – це банкова натравила тітушок на нашого гетьмана!

-конспіративну теорію другу – це гетьман сам замовив напад на свій маєток, щоб відволікти увагу від справи Медведчука!

лишається одне конкретне явище – люди поспішають захистити маєток СВОГО мільярдера.

Холопи біжать на поклик СВОГО пана.

Чи розуміють ці люди, що мільярдер в змозі найняти додаткову охорону, яка змете ту малу срань, що прийшла галасувати під мільярдерський паркан? – так, можливо розуміють.

В такому разі вони розуміють, що їх використовують для красивої (насправді ні) медійної картинки і згоджуються з цим використанням своїх тіл, свого слова, своєї присутності, і волоси назад.

Але ж це принизливо. Це так по-холопськи. Так мислю я і та частина мого середовища, що регоче над Козинськими битвами.

Але ж люди самі йдуть на це приниження – а принижуватись аж так можливо лише тоді, коли ти на неабиякій зарплатні.

Або під певними бонусами від пана.

Бонуси і зарплатню платити всім прибувшим пан не стане, це ясно.

Оті канапки, що робить тьотя з майданною ностальгією, отой порив екзальтованої дамочки:

-Всі, хто любить мене, за мнов! На Козин! Ура!

Все це робиться щиро, на чистому серці.

Без зарплатні і навіть часом без панських бонусів.

На цьому моє побудування притягнутої на глобус логіки рушиться, я починаю розуміти, що більшість тих людей біжить на захист мільярдерського маєтку лише тому, що пана ж…

господаря ж…

власника ж…

образили.

А пан же ж наш.

А господар-то свій.

А мільярдер бо рідний, такий величний і простий.

Яким вже там запахом Майдану тягне холопам, спишемо на екзальтованість дамочок.

Бо хлопчики, які тримають стрій – насправді розуміють, що їх покликано для сворення картинки.

Це як було у нас в селі – жіночка йшла до пана в кабінет, бо лягти під пана престижно, бо коли ще випаде таке, щоб чоловік дозволив секс на стороні, ну, і бо для родини корисно.

Але підкладали жіночок все ж чоловіки!

І саме чоловіки потім, стоячи в натовпі, гордо всміхались, коли чубились жінки за результат секс-змагань:

– А мені пан квартиру подарував!

– А мені лише за одну ніч сапоги подарував!

… я їду з фронта.

Там стоять чоловіки й жінки, які восьмий рік ЗАХИЩАЮТЬ СВОЮ КРАЇНУ.

Приїхавши, я поринаю до фейсбука і бачу, як народ регоче над Козинським протистоянням.

Як войовничі хлопці, тактикульні аж до зубів – ЗАХИЩАЮТЬ МАЄТОК МІЛЬЯРДЕРА.

Я знизую плечима, дивлячись, як схвильовані екзальтовані жіночки, вся порив назустріч вітру, волоси назад – везуть канапки та борщі ЗАХИСНИКАМ СВОГО ПАНА.

І оці два порівняння ріжуть мені серце.

Одні – на фронті, за країну, другі – під панськими хоромами, кладуть серця і душі за пана.

Я намагаюсь уявити, за якого мільярдера чи мільйонера я стану під панськими хоромами?

Відповіді немає. Нема такого мільйонера чи мільярдера, якого кинусь я захищати, вся порив, волоси назад.

Я знаю, що таких багато. Я бачу фейсбук, повний реготу над цими екзальтованими захисниками. І мене тішить той регіт. Нормальна козацька вольниця людей, нема над ними пана.

Я дивлюсь на фото хлопчиків, які стоять і тлимають стлій – я не бачу там фронтових військових. Реальних фронтових. Усі, кого я бачу з наче фронтових – ніжкою стали, постояли на фронті трохи і давай на цьому будувати кар’єру. Тут, в теплому тилу.

Я дивлюсь на схвильованих жіночок з борщами, кулешиком, канапками, і розумію, що ці жіночки, занеси їх на сорок років тому в наше село – першими побігли б лягати під пана, у його кабінеті. І ці ж жіночки потім би хвалились одна перед одною на сільській площі біля магазину:

– А мені пан за одну ніч чоботи подарував!

– А мені за дві ночі квартиру подарував!

І гендерні особливості тут не мають гендерного забарвлення. Хлопчики теж можуть робити канапки. Дівчатка теж можуть тлимати стлій. Хлопчики теж можуть бути шлюхами у панському кабінеті. Дівчатка теж можуть підкладати під пана своїх хлопчиків. Чого не зробиш для задоволення свого пана?

І, здається, я починаю розуміти відповідь на питання всього мого життя:

– Чому ридали люди за Сталіним?

– Чому билось в риданнях моє село за паном?

Все просто.

Ми – країна козацької вольниці.

Але ми ще й країна кріпосних, холопів, челядників, смердів.

У когось роки й загибелі пращурів у битвах за свободу не витравили вольний дух, прагнення свободи від кого б не було.

А в когось роки не витравили раболєпія й бажання пану ручку цілувати.

А вже хто з нас хто – кожен обирає сам.

ілюстрації взято з інтернету.

Тут – панський маєток і портрети сучасних українських холопів та холопок.

Автор: Діана Макарова

Від редакції: Діана Макарова відома українська волонтерка, керівниця “ФОНД Діани Макарової”, який з перших днів війни займається наданням допомоги армії та Національній гвардії України, пораненим та біженцям, сім’ям військовослужбовців.

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x