– Купуємо. – кажу зазвичай я.

– А де гроші візьмемо? – питаються в мене колеги.

– Гроші я дістану. – кажу я.

Я завжди так кажу, і завжди дістаю гроші. Десь. Звідкілясь. Я досі не розумію, звідки і як я дістаю грошей, коли потрібна велика сума, і потрібна вона навіть не на сьогодні, а на вчора, позавчора.

Я дістану грошей. Я принижусь і буду просити. Я клянчити буду. Я закладу свої. Я підпишу таких же, нещасних, що давно заклали штани на фронт, і ми разом закладемо свої. Я випрошу. Я вимолю. Я, гордо виструнчившись, візьму принесені і вкладені в долоню суми, я вдячно кивну.

Я не візьму грошей лише у негідників.

У колишніх регіоналів, у московських лизунів, у зрадників – бо вони теж щось дають насправді фронту. От в них я не візьму. Але я дістану грошей, якщо вони потрібні фронту.

… ми коптер втратили. Нічого страшного, усі коптери рано чи пізно втрачаються. Це розхідники.

Ну, да, отакі дорогі розхідники. Війна – дорога штука загалом. Але коптер потрібен став терміново.

І я сказала: “Купуємо. Я грошей дістану”.

… учора на мене накричали в телефоні. На мене репетували і вищали. Вищав начебто і мужчина, дебелий чоловік, але крик той був якимось аж дівочим.

Я просто подзвонила одному мільйонеру, одному колишньому депутату Верховної ради, БПП, потім ЕС, одному колишньому губернатору району. За всі роки війни я в нього не просила нічого і ніколи, ні для фронта, ані для себе.

Учора попросила.

І він почав вищати. “Не дам нічого! Нехай менше ворують!” – репетував він.

А я слухала те вищання й згадувала, що саме він, під час перебування у складі ВР, побив усі рекорди прогулів депутатської роботи. Не бачили його у ВР.

Я згадувала, як ще зовсім нещодавно він пихато відповів мені: “Карпати? Ти що, здуріла? Ми там не буваємо. Ми в Альпах відпочиваємо.”

Я згадувала, як колись, багато років тому, в нього спитали, чому він не допомагає сестрі, він же багатій, а сестра на милицях, інвалід, тягне трьох дітей і вмираючу маму.

Він засміявся у відповідь: “У Дінки завжди проблеми і вона завжди з них вишкрябується. А мені наблюдать прикольно.” – відповів він односельчанам, а ті переповіли мені.

Так, це мій брат.

І за ту фразу я йому вдячна.

Я запам’ятала добре, що ніхто мені не допоможе, і з усіх своїх проблем мені прийдеться вишкрябуватись самій. І я вишкрябувалась. Сама. Бо тією цинічною фразою мій брат дав мені силу. Дякую, брате. За всі роки війни, коли ми з друзями, моїми дітьми, моїм чоловіком і моїм рідним братом гасали по фронту – наш двоюрідний брат відправив на фронт хіба кілька обозів з продуктами.

Тітка мені про це гордо розповідала. А я всміхалась – я ж бо на той час точно знала, що продуктами від фронта відкупитись найлегше.

Особливо коли ти фермер.

Мільйонером його називають в наших краях.

Не знаю, я його статки не рахувала. Та й неважливо це – думала я, слухаючи, як він вищить в телефонну трубку. “Чого ж бо так вищати?” – думала я. Можливо, тому що, коли він був депутатом та головою районної адміністрації, він мав якісь важелі, аби запобігти розкраданню – адже він працював якраз у комітету протидії та запобіганню корупції.

Мав, але не зробив так, щоб у країні менше ворували.

“Що, не зміг?” – всміхалась я.

“Не захотів?” – оце вірніше.

Свої проблеми вирішував – це найвірніше.

Я поклала телефонну трубку і знову всміхнулась. “Нічого, купуємо коптер, я грошей дістану.” – дала я команду. Ну, так, це звучить як “Сьома, жарь рібу! – А где же ріба? – Ти жарь, а ріба будет!”

Але я таки дістала грошей. Ви ж пам’ятаєте, як казав про мене мій брат: “У Дінки завжди проблеми, і вона завжди з них вишкрябується. А мені наблюдать прикольно.”

Коптер сьогодні йде на фронт. Грошей на нього я позичила. Позичила я грошей в самої себе як голови волонтерського фонду.

Ці гроші було відкладено на покупку фронтового авто. Тому покупка фронтового авто знову дещо відкладається.

Що ж, коптер потрібно було вже на вчора. Тому купуємо. Грошей я дістану.

Я заклала поки що 40 тис грн (сорок тисяч гривень).

Я прошу вас допомогти мені ці гроші компенсувати.

Вони пішли з робочої кишені у робочу кишеню. З авта на коптер. Тепер треба навпаки – знову докласти на майбутнє авто. І не одне… Ви знаєте, у нас усіх проблеми, і ми всі якось з них вишкрябуємось. Бо наша найбільша проблема – фронт.

Бо якщо зрушиться ця наша проблема і фронт покотиться далі, до тилу – може полетіти шкереберть все, і тил, і ті поля маркіза Карабаса, мого брата-фермера, якому прийдеться втікати від Росії – навіть не знаю куди. Може, до Альп?

Втікай скоріше, брате.

Мій злиденний брат, бідося-мільйонер.

Бо поки що ми захищаємо твої поля і твоїх батраків, твоїх дітей і твій маєток.

Поки що… Насправді що ж, насправді ми все захистимо, куди ми дінемось.

Бо в нас є сила. Бо кожен з нас колись почув якісь слова про свою силу – а коли не почув, то сам у неї вірив чи просто знав. Отам, на фронті, хлопці й дівчата, кожен з них босота, голота, як і я, як і багато моїх читачів. І кожен з них і нас настільки багатший за оцих бундючних нуворішей, зробивших статки в бандитські дев’яності – наскільки спокійне слово сильніше за оте вищання в трубці, яке я чула вчора.

Я прошу допомоги, друзі.

Наразі – компенсація мого боргу за коптер.

Усього потрібно сорок тисяч гривень.

Дякую.

Зарані.

Раніше ми писали про блискучу операцію з недопущення процедури підкупу виборців в м. Кропивницький та про світову пандемію іспанського грипу століття тому.